ЦЕ ІРПІНЬ: Батько Незнайки Микола Носов

Забутий Ірпенем…забутий Батьківщиною…

Не таємниця, що Ірпінь називають українським Парнасом. Маленьке невеличке містечко серед сосен ще з часів свого створення приваблювало творчих людей – тут бували Леся Українка, Панас Мирний, Микола Лисенко, Марія Заньковецька, Олександр  Довженко, Павло Тичина, Максим Рильський, Остап Вишня та
багато інших митців. Але гостювали та жили тут не тільки уже сформовані творчі особистості. Ірпінь своїми мальовничими пейзажами сам ростив на своїх вулицях геніїв пера та пензля. Серед них – дитячий письменник Микола Носов – батько всесвітньовідомого Незнайки.

Перш ніж почати роботу над цим матеріалом, ми провели у соцмережах невелике опитування і, як з’ясувалося, далеко не всі ірпінці знають, що Микола Миколайович наш земляк, що дитячі та юнацькі роки провів саме в нашому місті і що своїх карликових казкових чоловічків – гномів він вперше «побачив» ще дитиною на квітковій клумбі ірпінського подвір’я. Але про все по порядку…

 

Дитинство

Народився письменник 23 листопада 1908 р. у Києві. Батько, Микола Петрович, був музикантом та артистом, але за обставинами підпрацьовував і залізничником. Як свідчить документ купчі, 19 березня 1913 р. Носові купляють будиночок в Ірпені. Селище ще зовсім молоде, адже офіційною датою заснування його є 1900 рік – від початку створення поселення залізничників, які будували колію Київ-Ковель. «Я уже знаю, что мы живем в Ирпене. А Ирпень – это железнодорожная станция в двадцати пяти километрах от Киева по теперешнему счету (раньше считали на версты). Местность здесь красивейшая: есть лес и река, поэтому у многих киевлян в Ирпене дачи. Но мы, как и другие ирпенские жители, живем здесь постоянно, то есть и лето, и зиму», – згодом напише Микола Носов в автобіографічної повісті «Таємниця на дні колодязя», яку без застереження можна використовувати як наочний посібник з історії та географії Ірпеня. Той самий заповітний колодязь з таємницею був на їхньому подвір’ї прямо перед «маленьким біленьким будиночком з двосхилим зеленим дахом», а далі – велика клумба з настурціями, маргаритками, резедою, яка для маленького Колі уявлялася справжнім квітковим царством, куди щоночі приходили «гномики, т.е маленькие человечки ростом с палец. Известно, что гномики ничего не едят и питаються запахами цветов…За забором – улица. Называется почему-то Первая линия». Сьогодні ця вулиця називається вулицею Стельмаха, а під номером 12 досі стоїть колишній будинок Носових. Ми поговоримо про нього далі…

Оскільки в Ірпені ще на той час не було шкіл, грамоту Коля Носов осягав на приватних уроках з вчителькою Павлою Аполінарівною. Це допомогло успішно скласти вступні іспити до Київської гімназії, куди вже ходив старший брат Петро. Задля дитячої освіти батьки продають будинок і частину земельної ділянки «человеку по фамилии Елесеев» і перебираються знову до столиці. Початок Імперіалістичної війни 1914 року родина Носових (окрім Миколи, у сім’ї було ще троє дітей) застала ще в Ірпені, але Жовтневу революцію, громадянську війну, перші повоєнні роки перебували уже в Києві. Спочатку жили в орендованих будинках, а потім батько отримав квартиру за квитком залізничника у будинку на розі нинішніх вулиць Саксаганського і Толстого.

Юність

Коли брати закінчили гімназію (1922-23), Носові знову заговорили про Ірпінь. Всі, окрім старшого сина Петра, повертаються у пригород і живуть на дачі друга сім’ї (це приміщення і досі стоїть по вул. Громадянській, 19). Шістнадцятилітній Микола Носов починає поєднувати навчання у Київській вечірній школі робітничої молоді з трудовою діяльністю в Ірпені. Спочатку майбутній письменник працював у сезонній цементній артілі Братуся на Першій лінії. Потім, коли купили коня, допомагав ковалю в кузні, потім найнявся візником на лісосклад. У сімнадцять влаштовується на цегельню Саратовського в Яблуньці, а з відкриттям заводу працював на БКЗ. Між тим життя хлопця супроводжується різноманітними цікавими захопленнями: хімія, радіо, фотографія…Любив рибалку. «А я между тем уже давно приглядел одно таинственное местечко, вид которого так и хотелось унести с собой, чтоб показать всем. Если идти вверх по течению Ирпеня, то за железнодорожным мостом, недалеко от деревушки Романовка, река образовала широкую тихую заводь. Я часто приходил сюда с удочкой, потому что на этом месте хорошо клевал окунь. Когда день начинал клониться к концу и дневной жар спадал, над болотистой местностью поднимался легкий туман. Он, словно облако, закрывал пригорок, отчего деревенские хаты вместе с подступавшим к ним вековым лесом казались как бы повисшими в воздухе над водой. Что-то фантастическое, неземное было в этой утопавшей в тумане и тишине картине, что-то волшебное, колдовское» («Таємниця на дні колодязя»).

Кохання

Цікавим фактом з життя Миколи Носова є те, що він разом зі старшим братом Петром закохалися у сестер Мазуренків, з якими познайомилися на цегельні. Петро – у старшу Марію, Микола – у молодшу Олену. Будучи студентами, хлопці одружилися, і сім’я Носових поріднилася з великою родиною залізничника
Артема Мазуренка, в якій було одинадцять дітей (дев’ять з них – дівчата). Коли ж у Москві 1929 року відкрився інститут кінематографії, Петро і Микола Носові переводяться туди з Київського художнього інституту і виїжджають з юними дружинами. Щоліта поверталися в Ірпінь на відпочинок до батьків. Привозили з собою і первістків: Петро з Марією назвали свого сина Миколою, а Микола з Оленою – Петром. Щоправда, перед війною Микола розлучається з Оленою і одружується вдруге. Як розповідає наймолодша сестра з Мазуренків, Тетяна Артемівна, Коля закохався в іншу жінку на кіностудії, вона працювала монтажером. Він залишив колишній дружині та сину московську квартиру і завжди допомагав їм матеріально. А після смерті Олени, забрав сина у свою нову сім’ю.

 

Чужина стає Батьківщиною

У післявоєнні роки Микола Носов в Ірпені уже не відпочивав, але щоліта привозив сина до Мазуренків, а потім з’являвся на день-два, щоб забрати його. Петро дуже полюбив наш край. Уже будучи дорослим, усі відпустки він проводив тут, привозив своїх дружину та сина. Петро Миколайович Носов став фотокореспондентом і зробив в Ірпені безліч знімків родичів та природи, які й досі зберігаються в сімейному архіві. «Ми теж регулярно навідувалися до родичів у Москву, бо мали безкоштовний проїзд по залізниці. На гостинець завжди привозили ірпінські суниці – такі смачні й величезні, що з декількох наїдалися», – пригадує сестра Олени Мазуренко – Тетяна.

1932 року Микола Носов успішно закінчив Московський інститут кінематографії і пішов працювати режисером і постановником анімаційних, навчальних і наукових фільмів. Під час Великої Вітчизняної він працював режисером навчальних військово-технічних фільмів для збройних сил країни.

У ролі ж дитячого письменника вперше Носов пробує себе в 1938р. Перша його розповідь вийшла під назвою «Витівники», потім з’явилися «Живий капелюх», «Чудові брюки», «Фантазери», «Мишкова каша» та інші. Друкувалися всі ці оповідання в журналі «Мурзилка». В 1945 році був виданий перший збірник оповідань «Тук-тук-тук», а ще через рік вийшла інша його збірка – «Сходинки». Сам Микола Носов зізнавався, що дитячим письменником став зовсім випадково. Все почалося з того, як він почав придумувати і розповідати веселі історії про свого синочка, і далі зрозумів – це для нього найкраще заняття, яким він би міг займатися. Носов почав ґрунтовно вивчати не тільки дитячу літературу, але й дитячу психологію. Письменник вважав, що до них треба ставитися з любов’ю, теплом і повагою, саме тому його книги стали популярними у дитячої аудиторії.

 

Всі знають Незнайку

Безсумнівно, найвідомішим пермонажем Миколи Носова є Незнайка. Цього коротуна («ростом з огірок») в капелюсі з широкими полями і в штанцях жовтого-канаркового кольору полюбили за те, що він не був «пионером – всем детям примером». В Незнайці кипіла жага до життя, відкриттів та розумного хуліганства. При цьому він був добрим та розумним. І дітворі завжди було приємно прирівнювати себе саме до Незнайки.

А почалося все далекого 1952р. – в потязі. Письменник саме їхав в Ірпінь до родичів. Разом з ним у купе їхав головний редактор дитячого журналу «Барвінок» Богдан Чалий. Вони розговорилися і за обідом Микола Миколайович зізнався редактору, що уже давно має ідею історії про маленький народ, що живе в казковій країні. Але все не наважується сісти до роботи. «Як тільки ти доберешся додому – сідаєш за стіл і починаєш писати! Я буду друкувати тебе у своєму журналі», – взяв бика за роги Богдан Чалий. І почалося. Перші частини всім відомої історії були написані саме в Ірпені, решта – у Москві. Тексти письменник надсилав у київську редакцію, тут їх перекладали на українську мову і друкували. Офіційно вперше історія про Незнайку побачила світ на шпальтах лютневого номера «Барвінка» 1953р. і саме українською мовою під назвою «Пригоди Незнайки та його товаришів». Щоправда, вигляд того Незнайки дуже відрізнявся від звичого нам образу. Це був такий собі пухлячок у коротких штанцях та у береті з хвостиком.

Потім одна за одною вийшли ще дві частини трилогії: «Незнайка в сонячному місті» та «Незнайка на Місяці». Про свого Незнайку Носов завжди говорив так: «Це дитина, але така, яку не можна назвати по імені та прізвищу, а дитина взагалі, з притаманним їй віком, невгамовною жагою діяльності, незнищенною жагою знань і, водночас, з непосидючістю, неспроможністю втримати свою увагу на одному предметі довший час».
Кажуть, що Незнайку Носов змалював з свого сина Петра: курчаве неслухняне волосся, та й за характером він був дуже непосидючим. Дещо змалював і з себе: любов до капелюхів та вміння «присочинить». Назва Квіткового міста явно відсилає нас знову до Квіткової вулиці нашого Ірпеня. А от прототипами всіх коротунів, товаришів Незнайки, імовірно, стали одинадцять дітей Мазуренків. Одне можна сказати з впевненістю, що саме в Ірпені, серед різнобарвної казкової природи, у своїй дитячій уяві Микола познайомився з маленькими коротунчиками, що живуть серед квіткових клумб і, пронісши пам’ять, про них у доросле життя, увіковічнив на папері.

Забутий

Будинок, на подвір’ї якого маленький Коля вперше «познайомився» зі своїми гномиками, досі стоїть в Ірпені по вул. Стельмаха, 12 (колишня Перша лінія). Він практично не змінився з тих часів – такий же біленький і з двосхилим зеленим дахом.

На превеликий жаль, ніщо не вказує на те, що саме тут провів своє дитинство відомий письменник. Тільки одиниці місцевих жителів знають, що «десь тут він жив», та й самим власникам не в радість розпитування журналістів про Носова. Жодного в Ірпені вказівника, згадки, не кажучи вже про меморіальну дошку чи пам’ятник. Варто також сказати, що й Київ відцурався від відомого земляка – там теж досі немає меморіальних дощок на приміщеннях, де він навчався і жив. Ба навіть в Москві єдиним пам’ятником Носову є скромна надгробна композиція.

Після святкування 100-річчя від дня народження Миколи Носова у 2008 р. в Ірпені таки заговорили про викуп у теперішніх власників садиби Носових та створення там музею, про встановлення пам’ятника біля Дитячої бібліотеки – був навіть проведений конкурс проектів та обраний переможець. У 2009 р. відбувся чудовий дитячий фестиваль друзів творчості Носова «Квіткове місто», який міг би стати чудовою щорічною традицією. Але не судилося –  поговорили і забули. Тодішня влада відсторонилася від усіх обіцянок і відмовилася від пропозицій інвесторів (російського фонду) щодо музею.

 

Гірко і прикро за наше місто, адже маючи таку унікальну можливість створити тут не схожий на жоден інший розважальний комплекс «Незнайчин дісней-ленд» чи «Квіткове місто», приймати тисячі маленьких туристів з усіх куточків України, зробити Незнайку головним дитячим символом міста (адже у нього на це беззаперечні права!), включити садибу Носових разом із заповітним таємничим колодязем у міські туристичні маршрути, Ірпінь не використовує цю «фішку» жодним чином.

Сподіваємося, що невдовзі це непорозуміння вдасться виправити, й Ірпінь достойно вшановуватиме пам’ять славетного земляка, який навіть живучи на чужині, майстерним ліричним словом описував саме наш Ірпінь та його жителів.

Джерело – Правда Ірпеня