Любов до дверей у ірпінців плекали роками. Почали ще за совєтів в період завзятої індустріалізації. А прививали ірпінцям любов до дверей звичайною зеленою електричкою. Ірпінців збирали в електричку і випускали на станціях «Новобіличі», «Академмістечко» і «Святошино»,
так ви правильно прочитали, в часи історичного матеріалізму “Святошино” було воно, тобто іменник середнього роду. Всілякі НДІ та заводи Києва в ті часи потребували робочих мізків та рук, які відпускали на ночлєг в Ірпінь.
Враховуючи маленький проміжок часу перебування в електричці – лише 15 хвилин від Ірпіня до найближчої станції столичного метро, розважливі ірпінці не проходили далі у вагон, а скупчувались в тамбурі біля дверей. Так роками сформувалась любов до стовбичення біля дверей.
Електрички зараз відходять у минуле, а любов до дверей залишилась, і передається нащадкам через генетичну память. Ірпінці із задоволенням стовбичать біля дверей в маршрутках, що курсують з Ірпіня в Київ.
А коли ірпінцям нарешті дозволили відвідувати сесійну залу Ірпінської міської ради, то любов до стовбичення біля дверей і тут проявила свою ментальну константу.
Світлини нижче демонструють, що не зважаючи на наявність вільних місць в сесійній залі, апологети совєцько-мужицького принципу «ми стаялі і будєм стать» наче справжні ірпінці чітко дотримуються дислокації біля дверей.
