Чи загрожує ірпінському музею звільнення малограмотної людини?

Останнім часом мене зупиняють незнайомі люди і запитують, чи правда, що Ірпінський історико-краєзнавчий музей будуть закривати? Виявляється, приводом до занепокоєння стала стаття Олександра Наказненка “В Ірпеня можуть забрати краєзнавчий музей”, опублікована в газеті “Зоря Приірпіння”. Колишня працівниця музею Олена Плаксіна, звільнившись за власним бажанням, заявила, що тепер музей перенесуть кудись на задвірки. Перш ніж вірити Плаксіній на слово Олександру Григоровичу треба було б взяти 4-е число за 2009-й рік газети “Громадянське суспільство”. Там розповідається, як кореспондент цієї газети разом із Наказненком відвідали Центральний будинок культури. Тоді я якраз після першого звільнення поновився рішенням суду на посаді директора музею. А тодішня начальник відділу культури Людмила Сичук відвела мені робоче місце в Центральному будинку культури і пригрозила звільнити за прогул, якщо я піду в музей. Отак борються з людиною, яка неугодна владі і яка не дає знищити музей. В цій же статті зафіксовано, що Олена Плаксіна пообіцяла не працювати в музеї, оскільки Зборовський знову буде директором. Це було сказано ще в 2009-у році.

Ще один аргумент статті: “Сусідню аптеку вже викупили”. Приміщення аптеки було добудоване фірмою “Перун” і перебувало в приватній власності. Його перепродують не вперше.

Олександр Наказненко пише про музей: “На нього вже зазіхала одна із попередніх влад. Тоді працівникам музею і небайдужій громадськості вдалося відстояти, вберегти музей від переселення в інше місце”. Треба бути точним: зазіхали дві попередні влади. Особливо “засвітилася” та влада, яка проштовхнула Плаксіну на роботу в музей. “Працівників музею”, яким вдалося відстояти, теж треба було б назвати по імені. Бо цими “працівниками музею” був я один. Крім мене, тоді в музеї працювали тільки доглядач Любов Піаніда і прибиральниця, які участі в боротьбі не приймали.

Плаксіну під час мого незаконного звільнення призначили на спеціально для неї створену посаду головного зберігача фондів. Займати таку посаду вона не мала права. Згідно “Довідника кваліфікаційних характеристик професій працівників”, затвердженого Міністерством культури, цю посаду повинна займати людина з вищою освітою відповідно профілю музею. А Плаксіна закінчила дефектологічний факультет, де отримала диплом учителя праці для спецшкіл, тобто для сліпих, глухонімих тощо. А наш музей присвячений історії краю, а не дефектології. Плаксіна не володіє державною мовою. Не вміє написати навіть слово “Німеччина”. В книгах обліку експонатів назвала медалі “За перемогу над Німедченной”. І таких “перлів” там багато. Вимогам інструкції з обліку експонатів Міністерства культури її записи теж не відповідають.

Сичук призначила її під тиском колишніх депутатів Ірпінської міськради Людмили Янкової і Наталі Рохманюк. Цим депутатам закон не писаний.

Олена Плаксіна за час своєї роботи зіпсувала безграмотними записами книги обліку експонатів. Щодо “краєзнавчих” творів, які з’являлися за підписом Плаксіної, то раджу набрати в Гуглі “Зборовський Плаксіна” або “Плаксіна Зборовський”. Хоча не всі мої викриття фальсифікацій Плаксіної є в Інтернеті.

Плаксіна перетворювала музей на осередок безграмотності, зросійщення і фальсифікації історії.

Тобто, музей поступово знищували. Мені вдавалося стримувати цей процес. Але як учителю після відвідин учнями екскурсії Плаксіної доказувати необхідність вивчення державної мови. Учні скажуть: “А навіщо вчити українську мову? Он тітка не знає української мови, але працює в музеї. А коли дядько, який знає і рідну мову, і історію, сказав, що малограмотну людину не можна брати на роботу в музей, то його самого аж двічі вигнали з музею. Ледь поновився рішеннями суду. Та й то за допомогою громадськості і преси. Ні, мову вчити не треба. Та й взагалі вчитися не треба. Достатньо мати гарні стосунки з депутатами, і ти все отримаєш”.

Плаксіна написала заяву про звільнення за власним бажанням, дізнавшись, що мені вдалося добитися розпорядження не про звільнення Олени Геннадіївни, а про перевірку достовірності моїх звинувачень. Отже, людина розуміє, що не мала права перебувати на цій посаді. А, звільнившись, почала вдавати, ніби вона жертва режиму. Мовляв, висловилась про знесення колишньої дачі Максима Рильського в Ірпені, от Олену Геннадіївну і переслідують. Тоді треба було б в першу чергу звільняти мене. Оскільки я про знищення дачі Рильського, яка перебувала у приватній власності, писав у низці газет, зокрема в авторитетній всеукраїнській газеті “День” та “Ірпінському віснику”. До речі, в такому разі і головного редактора “Ірпінського вісника” Юлію Бережко-Камінську теж треба звільняти. Чи можна повірити в щирість турботи Плаксіної, яка не знає української мови, про нашу культуру? Це нагадує піклування комуністичних часів, коли ставили пам’ятники Шевченку, Рильському, а українську мову старанно витісняли з усіх сфер життя.

Малограмотна людина, яка робила шкоду, нарешті звільнилася з музею за власним бажанням, а на посаду головного зберігача фондів прийняли освічену людину, яка закінчила філологічний факультет, має в своєму доробку статті з літературного краєзнавства. Отже, відбулося зміцнення музею.