Автор: Brahma

Джерело – Ірпінь Культурний

Споконвічне питання “чи склянка напівпорожня, чи на половину повна?” веде нас трішки далі. Що має бути у тій половині – щастя, любов, радість? Чи там особисте пекло – втрата, сором, страх?
За задумом Творця людина була створена для раю, але з часу виникнення ніяк не втратить потягу до пекла…
Життя – калейдоскоп із причин та наслідків, де кожен з нас для когось причина, а для когось – наслідок. І цей ланцюжок міцно тримає нас у пеклі пристрасті. Змушує падати, хоч ми вважаємо, що піднімаємось. Саме це губить нас і відбирає наше життя, спотворюючи та знищуючи його. Вистава “Fasion Blues. Померти вчора” – це містичний ескіз про жагу до тиши. Тиши, яка так необхідна кожному з нас, щоб нарешті зрозуміти – чим наполовину повна та склянка, і чого в ній так не вистачає…
Якщо вам цікаво долучитися до наших роздумів з цього приводу, чекаємо на вас 21 березня 2015 о 17:00 на прем’єрі вистави.
Наша адреса не змінилася: м. Ірпінь, вул. Соборна, 183.
Діалог із глядачами вестиме Олеся Поліщук.
Режисер: Наталія Водолазко
Звук: Юрій Крамар
Світло: Дарина Трахтенгєрц
Атмосфера: “КАРНАВАЛ” музично-драматичний театр

Джерело – Ірпінь Культурний

В програмі: відкриття виставки, виступ оркестру, виступ оперного співака Yarkey(Ярослав Радіоненко), фуршет, фотосесія для всіх бажаючих. Вхід вільний.

Міце проведення: Центральний будинок культури, вул. Соборна, 183.

Початок о 19-00.

Джерело – Ірпінь Культурний

“Про талан його хочеться сказати так: він був блискучий, але глибокий, був скорий, але бездоганний”, — написав про поета Максима Рильського мемуарист Юрій Смолич 1969-го.

Та це буде попереду. А 1923 року Рильський — викладач української мови та літератури в рідному селі Романівка Житомирської області. Вивчає іноземні мови, видав кілька збірок віршів. Вирішує перебратися до Києва. Влаштовується на роботу вчителем у залізничній трудовій школі. Ось тільки жити ніде. Йде до односельця Івана Очкуренка.

Двері відчиняє дружина земляка — Катерина. Просить зачекати у вітальні. Там стоїть фортепіано. Рильський не може втриматися від спокуси — у юності брав уроки у композитора Миколи Лисенка. Сідає за інструмент і награє “Ой одна, я одна, та й у батенька була”. Катерина розчулена — це її улюблена пісня. Починає підспівувати.

Поет закохується в жінку, старшу на дев’ять років. Присвячує їй вірш-освідчення:

Уста, що і мене, і весь мій рід кляли,

Мов квітка багряна, до мене простягали

Свій келих, сповнений солодкої знемоги.

Натомлені з біги стрункі та дужі ноги

Біліли мармуром під місяцем німим, —

І тихим голосом, охриплим та чудним,

Вона промовила: “Жорстокий переможче!

Упасти в цім бою для мене найдорожче”.

Катерина погоджується на розлучення. Ставить перед Рильським одну умову — мусить усиновити її 6-річного сина Георгія — Жоржа. 1926-го беруть шлюб, 1930-го народжується син Богдан. Згодом у них з’являються водій, двірник, кухарка. Однак жінка часто готує сама. Гуморист Остап Вишня в усмішці “Заєць” ненароком кидає таку фразу:

—?Поспитай у Катерини Миколаївни, як зайця салом шпигувати, а то ж потім зіпсуєш, — має на увазі Катерину Рильську.

“Моя бабуся була ­унікальною жінкою, — згадує Максим, син ­Георгія. ­— ­Вихованка інституту благородних дівчат, ходила охайно вбрана, на підборах, у вухах — обов’язково сережки з діамантами, на пальцях — каблучки, на одязі — якісь рюшики. І це вдома! Вона виходила і зустрічала діда саме такою, а не в домашньому халаті й капцях. А легкий запах її парфумів запам’ятався мені на все життя. Це була дуже начитана, інтелігентна, освічена жінка. І Максиму Тадейовичу з нею було цікаво!”

“Милій моїй Катюсі, щоб полюбила пісню так, як я її люблю і щоб частіше заглядала до піаніно, як до примуса”, — таку посвяту пише Максим Рильський на книжці, що дарує їй на день народження 7 грудня 1927-го.

19 березня 1931року, в день народження поета, його арештовують — за те, що у творах уникає оспівування “радянської дійсності”. Дружина відвідує Максима Тадейовича у тюрмі, носить домашні пиріжки, бутерброди, каву. Здає у магазини мережі “Торговля с иностранцами” цінні речі з дому й отримує за те олію, борошно, м’ясо. Пише матері у листі: “Пока у нас все без перемен. Иногда мне кажется, что у меня уже не хватает сил и энергии пережить свалившееся на меня горе”.

—?Хоч ви і класовий ворог, але можете ще бути нам корисні, — заявляє слідчий за п’ять місяців. Поета відпускають. Коли приходить додому, стає у передпокої навколішки та гавкає, наче собака. Діти щасливі.

Творчість Рильського змінюється. Він уже майже не пише інтимної лірики, зате з’являються вірші про радянську владу. 1936-го публікує “Пісню про Сталіна”, за п’ять років отримує Сталінську премію — 100 тис. руб. Середня зарплата в СРСР на той час — 350 руб. Половину винагороди віддає на потреби Червоної армії.

Йде війна, до Києва наближаються нацистські війська. Родина перебирається у Москву. В дорогу купують по відру масла, меду і вершкового масла. ­1943-го Катерина й діти виїжджають в Уфу. Тим часом Максиму Рильському вручають другу Сталінську премію. На урочистостях знайомиться з молодим хіміком Валерією Познанською. Між ними виникає роман. Про це дізнається дружина, проте вибачає його. Поет виправдовується віршем:

Я стільки раз, дружинонько моя,

Руїну ніс твоєму супокою,

Що сам дивуюсь ніжності твоїй:

Її я чую в стороні чужій.

Благословенна будь, моя єдина.

Вони знову разом. По закінченні війни повертаються до Києва. Він прокидається о п’ятій ранку, прогулює собак. Далі сідає до праці. Багато курить, увесь робочий кабінет заповнений димом. Вимагає у родини ходити навшпиньках — ненавидить зайвий шум.

Ця сивина прекрасна й молода.

Ти друг, ти вірність, ти жона і мати, —

О! Бачиш? Син наш за вікном біжить! —

Люблю тебе. Не можу розлюбить,

— один з останніх віршів про дружину. Катерина помирає 1958-го. На похорон приходить Іван Очкуренко. Максим обіймає земляка, обидва плачуть.

У домі Рильських завжди багато гостей. Тут буває як тогочасна еліта — Володимир Сосюра, Андрій Малишко, Остап ­Вишня, — так і земляки з Романівки. Майже щодня за вечерею збираються до 30 чоловік. Господар любить випити, проте завжди знає міру. Переповідають, як на святкуванні 60-річчя підняв чарку:

—?Товариші, я хотів би ­випити… — зробив довгу паузу, а потім ­додав: — Та оце, мабуть, і все.

Грошей на рідних не шкодує. Жоржу купує кілька машин. Онук Максим Георгійович згадує: “В тиждень я отримував від діда 100 рублів. Це були великі гроші, батьки давали мені в школу 3–5 карбованців. А за 100 я міг купити 50 порцій морозива. Чесно — я віддавав їх матері. Після реформи 1961 року 100 рублів стали десятьма. Але дід плутав і, як раніше, давав мені 100, це взагалі були велетенські кошти. Я підійшов і сказав: “Дідусю, тут більше в 10 разів”.

Максим Рильський фотографував усі свої рибальські трофеї

“Ми з братом ловили щук “на живця”. Вийшло так, що я упіймав дві чи три, а в брата — жодної. Боже, — бурмочу я, — нехай ліпше в мене не вийде в Харкові книжка, аби тіки Богданові щука зловилась”, — пише Максим Рильський у нарисі ­”Із давніх літ”.

Риболовля — його улюблене захоплення. До війни користувався саморобними вудилищами з ліщини. Капронових жилок тоді не було, волосінь виплітали з кінського волосу. Для цього старший син Жорж висмикував їх із хвостів коней, що паслися неподалік дачі письменника в Ірпені.

—?Рибалка, як і любов — справа індивідуальна. Колективізм там ні до чого, — вважав.

Рильський умів керувати одним веслом у човні. За наживку зазвичай брав коників-стрибунців. Одягався у штани та сорочку, обов’язково темну, щоб не відлякати рибу. Закочував рукави і розстібав комір. Сміявся з тих, хто роздягався до трусів. На голові мав солом’яний капелюх.

Завжди фотографував свої трофеї. Коли улову не було, міг взяти рибину в більш удачливого друга. Або навіть купити на ­базарі. Але вдома той обман довго не тримався.

—?По правді — то риба не моя, — казав дружині Катерині за годину-другу.

Джерело: Gazeta.ua

Джерело – Ірпінь Культурний

Співати для українців так же природно, як працювати, їсти, пити. Зберуться з якоїсь нагоди і, як правило, закінчать піснею. Душа просить. А ті, для кого мало просто співати, а співати гарно, співати разом і багато, відводять душу в ансамблях, хорах. А коли поруч таких немає, то їх створюють.

От так і створили вісім років тому у Ворзелі ансамбль «Перевесло». Його основою стали учасники вже на той час недіючого співочого колективу з Учгоспу. Саме тоді селищна рада давала лад будинку Наталії Уварової, доньки Федора Терещенка, одного з найбільших українських меценатів. Будинок, який стояв пусткою, руйнуючись ( до того там була школа), став Центром Культури «Уваровський дім» і прихистком ансамблю.

До гурту співочих жінок влилися п’ять місцевих депутатів на чолі з секретарем ради Антоніною Перуцькою, яка співає і понині. Зараз в ансамблі шістнадцять жіночих голосів та один чоловічий.

Керує ними вже шість років високопрофесійний диригент Вадим Зеленюк, який є також художнім керівником народного хору ветеранів війни та праці «Пам’ять» Ірпінського відділу культури. « З його приходом наш ансамбль зазвучав багатоголоссям. Спочатку не всі сприйняли такі його намагання, але, невдовзі, вже самі дивувалися, як до ладу звучить у них пісня», – говорить душа колективу і його «опікунка» Ольга Михайлівна Файнікова. Вона – фаховий культпрацівник з сорокарічним стажем. Перед виходом на пенсію впродовж 18 років працювала заступником головного лікаря санаторію «Україна» з культмасової роботи. Завдяки їй виступи «Перевесла» набувають нових граней. Пані Ольга незмінна ведуча концертів. Вона вплітає у канву виступів чудові поезії, які підсилюють сприйняття теми пісень.

На останньому концерті, присвяченому 8 Березня, «перевеслянки» красувалися у нових головних уборах. «Тепер уже не соромно брати участь у фестивалях. Раніше ми пов’язували хустки, а зараз ось які маємо гарні очіпки», – радіє пані Ольга. І завдячують співачки такому своєму щастю керівникові підприємства «Рада» Наталії Семко, яка виділила на очіпки десять тисяч гривень. «Ще одну тисячу намагалися, зокрема, зібрати серед ворзельських депутатів, але безуспішно. Прийшлось ще раз звертатися до Наталії Григорівни», – продовжує Ольга Файнікова. А ще гріє перспектива одержати завдяки цій же благодійниці червоні черевички. «Тільки вдягну дівчат і тоді вже можна йти на телепрограму «Фольк-мюзік», щоб прославити Ворзель на всю Україну», – підсумовує Ольга Михайлівна.

Але, не зважаючи на відсутність очіпків і червоних черевичків, «Перевесло» здобувало перші місця на різних фестивалях, оглядах, конкурсах. У ворзельському музеї колектив має свій куточок, де виставлені всі його нагороди. Учасниці ансамблю сподіваються, що влада виділить їм кімнатку у Центрі Культури, де вони могли б залишати свої костюми, баян, барабан.

Двічі на тиждень, не зважаючи уваги на погоду, поспішають артистки на репетицію, щоб згодом злагоджено і щиро поділитися зі слухачами своїм співом. І обов’язково запросити їх заспівати разом з ними під час концерту.

Джерело: УНРП

 

Джерело – Ірпінь Культурний